Кузнецов Виктор

Кузнецов Виктор Михайлович

Родился:  08.01.1961, г. Днепродзержинск, Днепропетровская область, Украинская ССР.

Рост:  178 см.

Вес:  76 кг.

Амплуа:  левый полузащитник.

Воспитанник:  ДЮСШ-3 ГорОНО Днепродзержинск, тренер – Леонид Мошняга, СДЮШОР «Днепр-75» Днепропетровск, тренер – Анатолий Гринько.

Прозвище:  Кузя.

ИГРОВАЯ КАРЬЕРА

Год	Команда	Чемпионат		Дубль		Кубок		Между- народные матчи		Другие матчи
1977	«Днепр» Днепропетровск	-	-		-	-	-	-	-	-	-
1978	«Днепр» Днепропетровск	3	1		2	-	-	-	-	-	-
1979	«Днепр» Днепропетровск	33	6			-	-	-	-	-	-
1980	СКА Киев		2	-	-	-	-	-	-	-	-
1981	СКА Киев	45	2			5	1	-	-	-	-
1982	«Днепр» Днепропетровск	4	-		1	8	-	-	-	-	-
1982	«Колос» Никополь	4	-			-	-	-	-	-	-
1983	«Днепр» Днепропетровск	31	7	-	-	3	1	-	-	-	-
1984	«Днепр» Днепропетровск	30	2	-	-	3	-	4	1	2	-
1985	«Днепр» Днепропетровск	33	3	-	-	2	-	8	1	-	-
1986	«Днепр» Днепропетровск	14	-	7	2	1	-	-	-	-	-
1987	«Днепр» Днепропетровск	-	-	-	-	-	-	-	-	-	-
1987	«Нистру» Кишинёв	35	4	-	-	1	-	-	-	-	-
1988	«Нистру» Кишинёв	34	9	-	-	3	-	-	-	-	-
1989	«Локомотив» Москва	4	-	4		-	-	-	-	2	1
1990	«Колос» Никополь	8	-	-	-	3	-	-	-	-	-
1990	«Таврия» Новотроицкое	4	1
1991	«Таврия» Новотроицкое		11
1992	«Таврия» Новотроицкое
1992/ 1993	«Таврия» Новотроицкое			-	-	1	-	-	-	-	-
1993/ 1994	«Торпедо» Запорожье	6	-	-	-	1	-	-	-	-	-
1993/ 1994	«Таврия» Новотроицкое	10	1	-	-	-	-	-	-	-	-
1994/ 1995	«Конструкторул» Кишинёв	12	1
1994/ 1995	«Таврия» Новотроицкое	15	2	-	-	2	1	-	-	-	-
1995/ 1996	«Конструкторул» Кишинёв	1	-

Итого за «Днепр»:  179 матчей,  22 мяча.

За олимпийскую сборную СССР:  5 матчей.

ФУТБОЛЬНАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ

«Конструкторул» Кишинёв	Тренер	07.1996 - 06.1997
МФК «Сталь» Днепродзержинск	Главный тренер	2000 - 2001
«Сталь» Днепродзержинск	Главный тренер	18.09.2000 - 10.06.2002
«Днепр-2» Днепропетровск	Главный тренер	04.2010 - 10.2012
«Днепр» Днепропетровск	Старший тренер U-19	07.2012 - 2012
ДЮСШ «Интер» Днепр	Тренер	C 2013

ВІКТОР КУЗНЄЦОВ:  «Я ЗАГУБИВ СЕБЕ»

«Прапор юності» (02.04.1991)

...А болільник і досі пам’ятає «Кузю» і вважає одним з кращих півзахисників «Дніпра» середини вісімдесятих. Не дарма, напевно, — у ті часи Віктор грав у олімпійській збірній, входив до числа 33-х кращих... Восьмого січня 1991 року йому виповнилося тридцять, а свій останній шанс повернутися у великий футбол він не використав рік тому...

— Це було немов у казці. Зовсім раптово я зустрів у Москві Кучеревського — і він запропонував мені повернутися до «Дніпра». Від щастя я мало не втратив розум. Старався, душу з себе «виймав» на зборах. А у підсумку знову виявився зайвим... Останні чотири роки — їх страшно згадувати. Помер я як футболіст... Все, не буде колишнього Вітьки Кузнєцова. Якщо б травма, а то сам себе у розквіті сил «підкосив». Про що мрію зараз? Набридли високі прагнення. Кажучи відверто, просто хочу заробити гроші для сім’ї. Хочу, щоб дружина Люда і дві доньки — Яна і Віка  — були щасливі.

— Напевно, годі робити і таємницю з твого розриву з «Дніпром» навесні 87-го...

— А таємниці ніякої і не було — відрахували мене як порушника режиму. В Сочі, на зборах, дві пляшки шампанського у номері знайшли. І немов вперше відкрилось, що я п’ю. Так, я пив, але коли виходив па поле, забував, що болить у боці і коле у печінці. Я бачив глядачів і знав, що обманути їх віру в мене і в футбол я не маю права. Треба було вміти настроїтись, пересилити самого себе.

— І так «пересилював» себе з самого юнацтва?

— Ні, немов саме тоді в руки усе йшло. Я не був у дитинстві еталоном «зірки» — ріс маленьким хуліганом, рідкісний день обходився без бійки у компанії. А футбол сам собою увійшов у життя — адже у мене ні родичів, ні знайомих з великого спорту не було. Років до тринадцяти я захоплювався хокеєм (навіть грав за збірну Дніпродзержинська),  а футбол був чимось другорядним. І що я не кинув його, а віддав усю душу, зобов’язаний двом людям — батьку Михайлу Степановичу і тренеру «Дніпра-75» Анатолію Миколайовичу Гриньку... Теж, до речі, дніпродзержинець. Іноді мені вважається не зовсім логічним те, що я таки став футболістом.

— Вікторе, важко повірити, що про твоє «захоплення» (і не лише шампанським) не відав Ємець до 87-го року...

— Майже на кожному засіданні команди я плакав і клявся, що більше не буду. А усе повторювалося спочатку… Володимир Олександрович передусім бачив у гравці саме гравця, вмів багато що прощати і розуміти при умові, що футболіст відданий грі, живе нею.

— На Заході режим у руках самого спортсмена...

— Так повинно бути всюди. Хто має право наказувати людині, як вона повинна жити? Футболіст сам добре розуміє, що коли почне «розслаблятися» більше за розумне, то швидко стане зайвим. А хто стане годувати сім’ю? І «там» футболісти це добре розуміють. У Бордо, наприклад, після зустрічі — півчарки вина і не більше. У нашому спорті нас постійно потрібно стримувати: зовсім не та психологія, виховання, дуже багато анархії сидить в нас. Потрібен наказ, примус — як по-іншому виховати спортсмена, я не знаю. Необхідні збори, режим, база — тільки там спортсмен отримує повноцінне харчування і відпочинок. Хіба можна вирости і залишитись спортсменом доброго класу в нашому ненормальному побуті?

— Після 87-го були «Ністру», «Локомотив», «Колос»...

— В «Ністру» я йшов до Ємця. Футбол тоді ще дарував радість, та і мене болільники ще любили. Після смерті Володимира Олександровича залізничники обіцяли закордонний контракт, а прийшов до них — рік у лікарні пролежав. До речі, за мене у 84 — 85 роках «сваталися» «Левськи-Спартак», «Вердер»…

Де б я не закінчив грати, моя любов — це Дніпропетровськ. Усе одно повернусь сюди, мрію хлоп’ят тренувати. Бог дасть — хоч одного «Кузю» відшукаю, хай за мене дограє...

Що зараз? Хочу пограти за дніпропетровський міні-футбольний клуб «Механізатор», починаю займатись футбольним суддівством.

— Без сумніву, своїх майбутніх вихованців ти бачиш справжніми аскетами — ніяких розслаблень!

— Ні. Людина сама повинна керувати долею і має право на різні задоволення. Важливо знайти розумну міру. Мені це, на жаль, не вдалося...

— Що можеш побажати футбольній молоді?

— Ті, хто сьогодні входить у великий футбол, хочуть взяти все від життя. То нехай вони побільше думають про те, що дати грі, а не про те, скільки футбол їм повинен сплатити.

Костянтин Шруб

На знімках:

Захисники не жаліли «Кузю». Як і арбітри...

Не пожалів себе й він сам.

На командному знімку неначе сама доля зробила свій вибір.