Лысенко Александр

 Лысенко  Александр  Петрович

Родился: 11.02.1956, п.г.т. Гребёнка, Полтавская область, Украинская ССР.

Рост:  178 см.

Вес:  76 кг.

Амплуа:  крайний защитник.

Воспитанник:  ДЮСШ Гребёнка (до 1971), тренер – Станислав Квитка, СДЮШОР «Металлист» Харьков (1972 – 1973). 

Прозвище:  Лысый.

Игровая карьера

 

Год	Команда	Чемпионат		Дубль		Кубок		Между- народные матчи		Другие матчи
1974	«Металлист» Харьков	26	2			-	-
1975	«Металлист» Харьков	32	2	-	-	-	-	-	-	-	-
1976	«Металлист» Харьков	36	4			3	-
1976 (о)	«Днепр» Днепропетровск	-	-		-	-	-	-	-	-	-
1977	«Днепр» Днепропетровск	16	2		-	1	-	-	-	2	-
1978	«Днепр» Днепропетровск	17	-		-	2	-	-	-	-	-
1979	«Днепр» Днепропетровск	35	5	-	-	5	-	-	-	-	-
1980	«Днепр» Днепропетровск	39	1	-	-	3	-	-	-	-	-
1981	«Днепр» Днепропетровск	30	4	-	-	4	-	-	-	-	-
1982	«Днепр» Днепропетровск	32	5	-	-	6	3	-	-	-	-
1983	«Днепр» Днепропетровск	17	1	5	1	3	-	-	-	-	-
1984	«Днепр» Днепропетровск	28	2	2	-	2	1	4	-	2	-
1985	«Днепр» Днепропетровск	31	2	1	-	2	-	8	1	-	-
1986	«Днепр» Днепропетровск	11	1	16	-	-	-	-	-	1	-
1987	«Днепр» Днепропетровск	2	-	27	2	2	-	-	-	2	-

Итого за «Днепр»:  307 матчей,  28 мячей.

Футбольная деятельность

 

«Днепр» Днепропетровск	Тренер, главный тренер дубля	1988 – 1991
«Днепр» Днепропетровск	Тренер	1992 – 07.12.1994
«Днепр» Днепропетровск	Главный тренер	08.12.1994 – 14.04.1995
«Днепр» Днепропетровск	Тренер	15.04.1995 – 07.1995
«Кривбасс» Кривой Рог	Тренер	06.1996 – 10.1996
«Кривбасс» Кривой Рог	Главный тренер	22.10.1996 – 06.1997
«Кривбасс» Кривой Рог	Тренер	07.1997 – 1997
«Металлург» Новомосковск	Главный тренер	07.1998 – 1998
«Днепр-3» Днепропетровск	Главный тренер	1999 – 06.2001
«Днепр-2» Днепропетровск	Главный тренер	07.2001 – 06.2002
«Днепр» Днепропетровск	Главный тренер	16.10.2001 – 26.11.2001
ДЮСШ «Днепромайн» Днепропетровск	Тренер	06.2002 – 07.2003
«Электрометаллург-НЗФ» Никополь	Главный тренер	07.2003 – 06.2004
«Алан» Днепропетровск	Главный тренер	2006

ОЛЕКСАНДР ЛИСЕНКО:

«ХОЧУ ПРАЦЮВАТИ НА БАТЬКІВЩИНІ»

«Український футбол» (Київ, 04.06.2004)

 

Олександра Лисенка можна сміливо назвати легендою «Дніпра». Адже він разом з командою зробив крок від першої союзної ліги до вищої. Потім пережив радісні моменти першого для дніпропетровців чемпіонства, дебюту в єврокубках і розчарування 1986 року. І на своєму тренерському шляху він встиг багато чого побачити...

 

Для мене було почесно забити «Спартаку»

 

— Олександре Петровичу, як розпочинався ваш шлях у великий футбол?

— Я починав займатися футболом у Полтавській області, потім, у 1972 році, мене запросили до Харківського інтернату. Тоді в Україні було чотири інтернати: у Харкові, Львові, Києві й Ворошиловграді. Там я провів три роки, і мене запросили до «Металіста», який на той час грав у другій лізі. Ми одразу ж вийшли до першої ліги. А після чемпіонату 1976 року мене почали запрошувати такі клуби, як «Динамо», «Дніпро» і «Шахтар». Я написав заяви в усі ці команди. Але у підсумку переміг «Дніпро». У мене було багато друзів із Дніпропетровська, і вони порадили йти саме до цієї команди.

— Ну і як, виправдалися ваші очікування?

— Чесно кажучи, важко дався перехід з другої ліги одразу до вищої. Тоді наш тренер Віктор Каневський припустився помилки, різко омолодивши склад «Дніпра». Замість Богданова, Шнейдермана, Найди взяли молодих. І справи наші пішли все гірше і гірше. У підсумку команда у 1978 році залишила вищу лігу.

— Вас брали до «Дніпра» на конкретну позицію?

— Так, на місце правого оборонця. Однак на цій позиції, на той час, краще за мене грав Сергій Скляр. Тож мене перевели у півоборону. А потім уже, коли прийшов Йожеф Сабо, став грати лівого оборонця.

— Перший поєдинок за «Дніпро» пам’ятаєте?

— Звичайно, грали ми у гостях із київським «Динамо» і поступилися — 0:4. Я відіграв увесь матч на позиції правого оборонця. Дуже важко було, але великих претензій до мене у тренерів не було.

— Що допомогло команді повернутися до вищої ліги у 1980 році?

— Команду підсилили такими виконавцями, як Вадим Павленко, Володимир Шевчук і Олег Крамаренко. До того ж, блискуче заграв Микола Самойленко. Важкі були матчі. Ми боролися за друге місце з харківським «Металістом». Тільки в останній зустрічі вирішилося питання нашого виходу до вищої ліги. Але, потрапивши до еліти, наш тренер Віктор Лукашенко не зміцнював колектив, і в цьому була його помилка. Це він потім і сам визнав. Прийшли Володимир Ємець і Геннадій Жиздик, які привезли всіх своїх хлопців: Погорєлова, Надєїна, Ділая, Шуршина. Потім до нас приєдналися Устимчик, Федоренко, Серебрянський. З того складу, що виходив у вищу лігу, залишилися лише Кутузов, Крамаренко та я.

— Отже, ваше місце сумнівів у тренерів не викликало. Чи були якісь варіанти?

— Потім уже взяли на моє місце Олександра Сорокалєта. Згодом з’явився Олексій Чередник. Але я все одно грав. Сорокалєта ставили опорним, заднім. Чередник грав у середині поля.

— З приходом до команди Ємця багато що змінилося. У чому це проявлялося?

— Змінилося майже все: і дисципліна, і ставлення до елементарних речей. Наприклад, за Лукашенка ми могли після обіду грати в карти, галасувати. А досвідчені гравці, котрі прийшли разом із Ємцем і Жиздиком, своїм прикладом змусили змінити наше ставлення до цього. І багато хто з хлопців одразу ж відсіявся. У той період я дуже хотів грати в «Дніпрі». При мені команда «вилетіла» з вищої ліги і при мені ж повернулася. Тож я дуже боявся другого «вильоту».

— Який матч вам найбільше запам’ятався? Напевно, із «Спартаком» у 1983-му чи з «Бордо»?

— Не вгадали. Це домашній поєдинок із «Нефтчі» 1984 року. Бакинці йшли тоді на «виліт», а ми свої завдання вже практично вирішили. Природно, навколо тільки і розмов було, що про здачу матчу. Ми виходимо грати, забиваємо м’яч, ведемо впродовж усього поєдинку, а на 86-й хвилині Баскаков призначає пенальті у наші ворота. Рахунок зрівнюється. Однак на 89-й ми подаємо кутовий, і я забиваю — 2:1. А якби була нічия, скільки б галасу було!

Запам’ятався мені у той рік ще матч у Мінську. Навіть нічия у тій зустрічі опускала нас на п’яте місце. А ми за важких погодних умов переграли таки «Динамо»! Радощів було більше, ніж у 1983-му!

— І все-таки, розкажіть про враження від «золотого» матчу із «Спартаком».

— Ми напередодні подивилися поєдинок спартаківців з «Астон Віллою». Вони таку гру там дали! Коли ми приїхали на базу, стояла надзвичайна тиша — трохи побоювалися. А коли вийшли і побачили повний стадіон... Та й перегравання ми не хотіли. У нас була запланована поїздка до Марокко — нас заохотили, і якби ми поїхали до Тбілісі на додатковий матч, нічого б не вийшло. А «Спартак», між іншим, уже замовив місця в тбіліському готелі...

— Власне кажучи, ви вирішили результат того матчу, розрядивши точним ударом з пенальті напружену ситуацію.

— Ні, я ж бив одинадцятиметровий на 85-й хвилині за рахунку 3:2, а нас влаштовувала і нічия. Ну, забили б вони нам ще м’яч, було б — 3:3. Два ми б не пропустили! Для мене це було почесно — забити «Спартаку». Поставив м’яч, як у тумані, вдарив на силу. Дасаєв вгадав, але удар вийшов дуже сильним, і він не зумів дістати м’яч.

— Восени минулого року керівництво «Дніпра» організувало матч, присвячений двадцятиріччю перемоги у чемпіонаті СРСР? Як сприйняли таку подію?

— Спершу я не повірив, що це можливо. Що ми всі, через двадцять років, знову вийдемо на поле «Метеора». Потім я готувався і жив мріями про цей матч. Застудився, проте на поле вийшов. Враження від поєдинку залишилися найприємніші. Дякую тим, хто це вигадав. Коли перед зустріччю до нашої роздягальні зайшли Чорномирдін, Яцуба, Куліченко, подякував від усієї команди.

 

За нічию з «Бордо» отримали по двісті франків преміальних

 

 — Олександре Петровичу, а як, до речі, ви свого часу стали пенальтистом?

— Ще у першій лізі. У чемпіонаті 1979 року почали бити Володимир Куцев, Микола Самойленко, інші, але їм не щастило. На зборах вирішили, що наступним битиму я. У поєдинку з Івано-Франківськом забив і став пенальтистом. Дванадцять пенальті забив, а тринадцятий ніяк не міг. Не забив  тбіліському «Динамо», а потім і «Зеніту». Після цього бити перестав.

— Чи була якась таємниця вашого удару?

— Коли почувався впевнено, дивився на воротаря, а коли не був упевнений, бив на силу. Запам’ятав пенальті, який забив у Єревані! Тоді на паузі обдурив воротаря. Пам’ятаю, програвали ми вдома — 0:1 — торпедівцям Кутаїсі, і я на 85-й хвилині йду бити пенальті. Уявляєте, якби не забив! (насправді це був домашній матч проти «Нефтчі» 1 червня 1986 року — Р.Л.)

— Проти кого з нападників було найскладніше грати?

— Важко було грати проти таких нападників, як Газзаєв, Гуцаєв. Пам’ятаю, одного разу сам попросив заміну — відчував, що не впораюся з Гуцаєвим. А ось проти Блохіна мені було легше грати. У принципі, до кожного намагався підібрати якийсь ключик.

— Розкажіть про дебют Дніпра в єврокубках.

— Перший матч ми програли «Трабзонспору» — 0:1. Самі відчували, що зіграли блідо. Потім уже було легше. Після турків грали з болгарським «Левськи». На виїзді програли — 1:3, і в Кривому Розі потрібно було відігрувати два м’ячі. Грали 7 листопада. До роздягальні зайшов Віктор Григорович Бойко, секретар обкому партії: «Ви знаєте, яке сьогодні свято?» — «Знаємо». І все. Ми вийшли і виграли з потрібним для команди рахунком.

— Забивши м’яч у ворота «Бордо», ви ледве не вивели Дніпро до півфіналу Кубка чемпіонів...

— Так, але приблизно за 12-13 хвилин до завершення матчу ми пропустили. Тюссо забив нам зі штрафного. А так би вийшли на «Ювентус». Тоді в складі «Бордо» грало шість чемпіонів Європи, плюс португалець Шалана. Програли ми лише в серії пенальті. До поєдинку вирішили, що першим битиму я, а пішов чомусь Литовченко. Він не забив. За нічию нам тоді дали по двісті франків преміальних, а французам — по п’ять тисяч. Я купив телефон і дружині парфуми. До речі, цей телефон і досі у мене вдома стоїть.

 

«Нічого, синку, ти ще гратимеш»

 

— Чому 1986-го у «Дніпра» стався такий провал? Тоді начебто і Гаврилова зі Спартака запросили, зміцнили склад.

— Гаврилов — хороший футболіст, але він грав в іншу гру. Його ставили на місце Литовченка, а в Гени не виходило на іншій позиції. У колективі почалися заворушення. Та ще поразка в Кубку УЄФА від «Легії», яку ми зобов’язані були проходити. І почався спад.

— Ваша точка зору на конфлікт гравців і Володимира Ємця...

— Знаю, що після якоїсь зустрічі в роздягальні стався конфлікт між Ємцем і Лютим. Характер у Володимира Ємця був крутий: міг і з тренування вигнати. Але, з іншого боку, запам’яталося й таке. Коли я зламав ногу, після одного з матчів зайшов до їдальні на базі на милицях, сів самотньо, а Ємець підійшов, обійняв: «Нічого, синку, ти ще гратимеш». Це я запам’ятав. Отже, конфлікт той пішов од Лютого. Конфлікти, звичайно, були з Ємцем у кожного. Припустімо, зробив я якусь помилку — Ємець просто змінював мене й усе. Він і Лютому зробив якесь зауваження, а той вирішив, що правда на його боці. Були збори, на які я не потрапив: у мене саме народилася друга донька. Потім хлопці — Кузнєцов, Багмут, Сорокалєт — приїхали до мене додому, привітали. Вони розповіли, що кожного футболіста піднімали, давали слово, і усі говорили проти Ємця. У підсумку, він написав заяву про звільнення за станом здоров’я. Потім шкодували про це всі, хотіли його повернути.

— Чи була якась система штрафів у команді?

— Була, звичайно. Я один раз попався — і заплатив 200 карбованців. Був чийсь день народження, ми посиділи в ресторані. А через два дні — матч із «Динамо» (Мінськ). Ємець викликає мене: «Знаєш ресторан «Світанок»? Що ти там робив?» Довелося заплатити штраф. Але я добре зіграв, і провину мені вибачили. У тій ситуації для мене було важливо добре зіграти, а не те, що я втратив гроші. Для нас тоді це були невеликі гроші. На штрафи, до речі, потім на зборах у Євпаторії купувалися на загальний стіл фрукти, овочі.

— А якою була тоді зарплатня?

— Коли я починав у «Металісті», одержував 60 карбованців, потім — 120, 160, 210. У «Дніпрі» оклад був 250 карбованців плюс премії. Але у футболістів були ще деякі привілеї. Коли ми, наприклад, вийшли до вищої ліги, нам дали 14 машин. Нас упізнавала вся міліція. Нині не так. Наприклад, зупиняє, йому кажеш, що я двадцять років у «Дніпрі». А у відповідь чуєш: «А я люблю хокей!» Деякі, щоправда, відпускають.

— Коли ви вирішили піти з футболу?

— У 1987 році. Травми замучили. Грав на той час заднім оборонцем. Відчував, що добре читаю гру, а ось ноги вже не бігали. Ранком вставав раніше за інших хлопців, щоб до зарядки «розходитися» — так ноги боліли. Жиздик тоді влаштував мені проводи в матчі з мінським «Динамо». А потім попросив мене ще рік пограти за дубль.

 

«Ти або залишаєшся другим, або йдеш з команди!»

 

— Коли закінчували грати, думали про подальшу долю?

— Коли закінчував грати у Дніпропетровську, мені зателефонував Ємець, який на той час тренував «Ністру», і запропонував пограти ще рік там заднім оборонцем. Я погодився. Але практично одразу Жиздик сказав, що створюється група резерву, яку набирають з випускників інтернату. До дубля вони ще не проходили, і створення такої групи було чудовим рішенням. І очолити її запропонували мені. А наступного року Ігор Надєїн, який працював із дублем «Дніпра», разом із Жиздиком пішов до Запоріжжя, і Кучеревський на його місце взяв мене. Три роки я працював з дублюючим складом: у 1989-му ми посіли третє місце, у 1990-му — друге й у 1991-му стали останніми чемпіонами Союзу серед дублерів. Після розвалу СРСР, коли роз’їхалося багато гравців, а Кучеревський відправився до Тунісу, всі ці хлопці почали виступати у першості України.

— Кого зі своїх вихованців могли б відзначити?

— Увесь шлях зі мною пройшли Сергій Дірявка, Микола Медін, Сергій Соловйов, Олексій Куриленко, Євген Похлєбаєв, Олександр Паляниця.

— Як вам працювалося з Миколою Павловим?

— Мені, можна сказати, трохи пощастило. Павлов більше займався організаційними питаннями, і коли він був відсутнім, тренувальний процес залишався на мені. Для мене це було чудово. Пам’ятаю, грали ми вдома з «Шахтарем» — Павлова не було кілька днів, і команду до гри готував я. Після перемоги Павлов викликав мене і дуже хвалив.

— Що перешкодило в 1993 році «Дніпру» стати чемпіонами?

— Дорогу нам перейшов «Кривбас». Ми з ними зіграли вдома — 0:0. Перед матчем керівники клубу припустилися помилки — привезли машини. Хлопці кинули тренування — побігли на них дивитися. І потім на поєдинок вийшли із шапкозакидацьким настроєм. Так, перевага була повною, але зіграли ж ми – 0:0. А команда була тоді класна. Ми були сильнішими за «Динамо»! У тому числі, і за добором гравців.

— Павлов залишив «Дніпро» через фінансові проблеми?

— Спонсором Дніпра» тоді був «Дебют-Фидав». Павлов пообіцяв хлопцям, що після першого кола чемпіонату вони одержать усі гроші, але «Дебют-Фидав» несподівано розвалився, і тренер опинився винним перед хлопцями. А тут саме з’явився варіант із київським «Динамо». Він пішов, і одразу на зборах мене призначили головним.

— Як сприйняли призначення?

— Відверто кажучи, я цього не очікував. Збори проводив нинішній мер міста Іван Куліченко. Я сидів разом з усією командою, а він мені сказав: «Іди, сідай сюди — ти головний тренер!» Ситуація була дуже складною: кінець сезону, футболісти розбігаються. Я на зборах хлопцям сказав: «У «Дніпрі» завжди була команда. Бо це «Дніпро!» Деякі повірили. Залишився досвідчений Володимир Горілий, ті ж Похлєбаєв і Коновалов хотіли грати за «Дніпро». Але ввечері вони це підтвердили, а наступного ранку виїхали до Києва.

— Як ви побудували свою роботу в команді?

— Перш за все, я зібрав хлопців, які залишилися, — їх було чоловік п’ятнадцять. Ми поїхали на перший збір до Болгарії — насилу знайшли гроші. У нас було всього чотири оборонці: Горілий, Яковенко, Дірявка і Скрипник. Коли ми повернулися з Болгарії, почалися розмови, що з’явилися хороші спонсори. Склад поповнився киянами. Ми грали перші матчі у чемпіонаті, а я відчував, що щось не те. Вважаю, що як з тренером зі мною повелися неправильно. Тренеру потрібно давати шанс. А тоді, під час паузи в чемпіонаті, на зборі в Німеччині, мені сказали, що беруть німця, але хочуть, щоб і я залишився працювати. Я ще пожартував: запитав, чи не Берті Фогтса. Усі посміялися. А на наступному матчі з київським «Динамо», який ми, програючи 0:2, звели до нічиєї — 2:2, я побачив Бернда Штанге. Потім зателефонував з Києва Бакай: «Ти або залишаєшся другим, або йдеш із команди!» Якби я пішов, мені, за контрактом, повинні були виплатити великі гроші, але я вирішив залишитися.

 

Кубок України програли тренери

 

— Проте через деякий час вам все ж таки довелося піти?

— Коли ми програли фінал кубка, почалися звинувачення. Згоден, кубок програли тоді тренери. Ми не мали права програвати той матч, адже були сильнішими на той час за «Шахтар». Забили м’яч, влучили в штангу, були виходи один на один. У перерві я підійшов до Дмитра Топчієва і сказав йому, щоб він грав персонально з Ігорем Петровим. Але коли забивали нам м’яч, Топчієв опинився біля Медіна — «загрався». Треба було замість нього випустити Козаря. Помилка була і з боку керівництва: знову напередодні фіналу на базу чотирьом киянам привезли машини. А місцевим хлопцям сказали, що вони автомобілі отримають потім. Я підійшов до начальника команди Величка і сказав: «Що ж ви робите?!» Вони були впевнені, що ми виграємо. Вже і бенкет у Києві замовили. Величко сказав, щоб усі були з дружинами. А в підсумку, після поразки ми харчувалися за свої гроші.

— Чим була викликана заміна воротаря?

— Уже в доданий час мене запитали: міняти Медіна чи ні. Я до Штанге (він же головний): «Бернде, ну що?» А він просто сидить. Головний тренер повинен діяти на лавці, а він сидів, як приречений. Потім викликали всіх у Київ, по одному. Не викликали лише мене. Я все зрозумів. Допрацював до завершення сезону, і мені запропонували приймати другу команду «Дніпра». Але ж команди за десять днів до чемпіонату ще не було. І я відмовився. Винним за поразку в кубку зробили мене. Але, повторюся, не я перший запропонував змінити воротаря. Не говоритиму, хто це сказав. Хоча я згадав, що Сирота взяв пенальті від Беженара, коли грав у «Вересі». Був вибір, кого випускати: його чи німця Зассена, у якого була зайва вага (Штанге його так і не зробив гравцем). Пам’ятаю, він підкликав Вишневського і Тарана; «Дам по 500 доларів, якщо зженете йому за два тижні 10 кг». Працювали, працювали з ним, а він ввечері десь вип’є — і знову набирає вагу. Сирота чудово брав пенальті. У воротах він стояв гірше. Знаєте, коли закінчився ігровий час, я зрозумів, що пенальті ми програємо. Напевно, багато що склалося б по-іншому, виграй ми тоді кубок. До речі, німець так нічого і не виграв. Було завдання вийти в єврокубки, але він його не виконав. Звичайно, йому було складно. Прикладом має бути його перший матч у чемпіонаті з луганською «Зорею». Він тоді не знав, кого ставити. Я дав йому два варіанти складу, але вибирати все одно довелося мені. І перед тією фінальною зустріччю запитує, Горілого чи Дірявку ставити заднім оборонцем. Дірявку я знав краще, але на той момент Горілий був сильніший. Я йому кажу: «Ти ж головний — ти і вирішуй». А він обійняв мене: «Але ж ти — друг!..»

Його настанови на матч були лаконічні: «Як собака на м’ясо!» Пам’ятаю, коли ми виграли першу зустріч на «Метеорі», після матчу нас оточили люди. Штанге каже: «Сашко, ти — фізик гут, а я — тактик».

— Після того, як залишили «Дніпро», відпочивали недовго...

— Мені зателефонували з Кривого Рогу. Від них пішов Мирон Маркевич, із футболістами були проблеми. Працювали ми разом із Олексієм Чередником. Я привів футболістів, яких знав: Яковенка, Москвина. Потім, коли став головним, Андрій Стеценко дав у оренду Дірявку, Платонова, Котюка, Збараха, Филимонова. Після мого призначення, ми виграли — 3:0 у Вінниці, потім обіграли «Чорноморець».

— Чому пішли з «Кривбасу»?

— Я б продовжував працювати, адже при мені команда залишилася у вищій лізі, але цілком помінялося керівництво. Прийшли Поліщук, Улінський, і вони призначили Тарана. Коли ми з Яровенком вже хотіли їхати, мене викликав Поліщук і запропонував залишитися ще на півроку.

— Виходить, ваше перебування в різних клубах збігалося з їхніми кризами.

— Так, скрізь. Після «Кривбасу» мене покликали до новомосковського «Металурга», де команди вже не було. Завод відмовився від неї, пішов Володимир Кобзарєв. Начебто з’явилися якісь нові спонсори, обіцяли, що буде усе на рівні. Ми почали грати, зібрали хороших людей. Виходило чудово: у першому ж матчі обіграли — 5:0 Миргород. А потім раптом щось сталося, і все! Грошей узагалі не було. Наприклад, підходить до мені Гитя і каже, що в нього в кишені 70 копійок, а молоко дитині коштує 76... От як було! Але до кінця сезону я допрацював.

Олександр ПЕТРОВ.