Дидевич Михаил


Дидевич Михаил Степанович


Родился:  25.07.1925, пгт. Краматорск, Донецкая губерния.

Умер:  19.09.1987, г. Днепропетровск.

Рост:  172 см.

Амплуа:  центральный нападающий.

Воспитанник:  ДСШ гороно, г. Серов, Свердловская область.

Прозвище:  Дед. 




Игровая карьера

Год
Команда
Чемпионат
СССР
Дубль
Кубок
СССР
Между-народные матчи
?
«Металлург» Серов








1945
ОДО Рига


-
-
-
-


1946
ЦДКА Москва
2
0


-
-


1947
ЦДКА Москва
3
4


-
-


1948
ЦДКА Москва
12
5


-
-


1949
ЦДКА Москва
2
0


-
-


1950
ВМС Москва
22
12
-
-
3
2


1951
ВМС Москва
22
6


1
0


1952
ВМС Ленинград
12
8
-
-
-
-


1953
«Локомотив» Москва
5
1


-
-


1953
«Спартак» Калинин

8
-
-
1
0


1954
«Металлург» Днепропетровск
22
17
-
-
4
5


1955
«Металлург» Днепропетровск
29
10
-
-
4
0


1956
«Металлург» Днепропетровск
31
16
-
-
-
-


1957
«Металлург» Днепропетровск
30
17
-
-
4
3
1
0
1958
«Металлург» Днепропетровск
22
15
-
-
3
1
6
1+


Итого за «Днепр»:  149 матчей, 84 мяча + 7 неофициальных международных матчей, 1 мяч.


Достижения

 

Полуфиналист Кубка СССР 1954



 Футбольная деятельность

«Металлург» Днепропетровск, юношеская команда
Тренер
1959
«Химик» Днепродзержинск
Главный тренер
1960
«Машиностроитель» Днепропетровск
Тренер
1961 02.07.1961
«Днепр» Днепропетровск
Главный тренер
07.07.1961 – 12.1961
«Днепр» Днепропетровск
Тренер
1962 1966
«Метеор» Днепропетровск
Главный тренер
1967 1987


Факты


Согласно закону о декоммунизации в Украине 26 ноября 2015 года переулок Пионерский в Самарском районе Днепропетровске переименован в переулок Михаила Дидевича.
Именно там расположена база и юридический адрес ФК «Днепр».


ДУБЛЕР ФЕДОТОВА
«Прапор юності» (21.03.1970)
Йому не пощастило. Спеціалісти відзначали його здібності, але Михайлові доводилось більше часу проводити на лаві запасних, ніж на зеленому полі. В команді був футболіст, перед яким схилялись шаленіючі «тіффозі» і експансивні болільники Південної Америки. Цей футболіст примусив про себе говорити любителів та знавців футбола всіх континентів. Григорій Федотов, який одним своїм ім’ям наводив страх на захисників та голкіперів, — був першим. Дідевич — його дублером. В команді вони мали одне амплуа, а виконували різні функції. Михайло сидів на лаві запасних і слідкував за кожним рухом свого кумира, не пропускав жодної дрібниці. Він і в житті в усьому наслідував йому. І щохвилини чекав: ось-ось поверне голову до нього Борис Андрійович Аркадьєв і кине:
— Дідевич, розминатись…
То були найщасливіші хвилини в житті. Він зміняв відомого спортсмена і вів в бій товаришів по команді найсильнішого тоді в країні клубу — Центрального Будинку Червоної Армії.
Розкрийте футбольні довідники. Прізвище Дідевича — поруч з прізвищами видатних майстрів футбола Ніканоровим, Лєсковським, Кочетковим, Ніколаєвим, Федотовим, Бобровим. Він грав поруч з ними, жив поруч з ними, хвилювався і ділив радощі разом з ними...
1946, 1947, 1948 роки. Армійці встановлюють своєрідний рекорд, який тільки через двадцять років повторили кияни — тричі завойовують звання чемпіонів СРСР.
В 1948 році вони виграють і Кубок СРСР. Їм присвоюють звання майстрів та заслужених майстрів спорту. Дідевича в цьому списку не було. Йому не вистачило однієї гри. І для одержання золотої медалі, і для одержання почесного звання майстра спорту.
Він був на відмінному рахунку в команді. Він вмів грати так само, як і інші, а іноді навіть краще за інших. Ні, його не обійшли, не забули. Просто дуже суворі були тоді класифікаційні вимоги. І відмінно, надвідмінно грав Федотов.
І все ж прикро, гірко. Турботи кращого друга Володимира Никанорова не змогли залікувати травми. І тепер Михайлові Степановичу не дуже приємно згадувати той час. Дійсно, сьогодні юнаки, майже діти, граючи не те що в команді чемпіонів, а в другій, третій, навіть в п’ятій команді країни, одержують звання майстрів. А він три роки був у складі чемпіонів, три найбільш славних роки в історії колективу ЦБЧА. А потім у складі ВМС став чемпіоном серед команд другої групи. Тепер за це теж присвоюють звання майстра спорту. А потім, вже в складі Дніпропетровського «Металурга», грав у півфіналі Кубка СРСР. І це дає сьогодні право на присвоєння почесного звання.
Та треба знати Дідевича, його по-справжньому спортивний характер! Він вистояв, витримав, переборов себе. Він продовжував грати. Він вистояв тому, що любив футбол. Тому, що не міг жити без футбола.
Ще в дитинстві Михайло виділяв футбол з усіх хлоп’ячих захоплень — лиж, ковзанів, плавання... Та по-справжньому почав грати у вісімнадцять років, у 1942-му. Це було в Сєрові, в евакуації, де юнак працював слюсарем на металургійному заводі.
У 1943 році Дідевич стає курсантом Ленінградських червонопрапорних курсів вдосконалення ВПС ім. К.Є. Ворошилова.
Напружене, бойове навчання. А в хвилини відпочинку — футбол. Служив старший сержант Дідевич у визволений Ризі, грав за збірну Прибалтійського військового округу. Мабуть, добре грав, якщо навесні 1946-го, виконуючи наказ, виїжджає до Москви.
На першому в житті зборі в Сухумі він побачив, як тренуються справжні майстри: вдосконалюють кожний свій рух десятки, сотні, тисячі разів. Вже закінчувалось тренування, а Федотов запрошував кого-небудь залишитись, щоб подавати йому м’ячі, і бив, бив, бив... Бив з усяких положень: з льоту, з півльоту, стоячи до воріт спиною, головою...
Це був труд, настирний, терплячий, невтомний. І точно так тренувались інші: Гринін, Бобров, Ніколаєв, Дьомін... Михайло полюбив нових друзів, команду. Тут усе було чесно, по-братньому, ніхто не дивився на новачка з висоти свого становища, ніхто не дорікав, коли щось у нього не виходило. Показували, радили. І сам він тепер після тренування залишався на полі і повторював усе, що бачив у Федотова, у Гриніна, у Боброва.
В 1946 році Дідевич зіграв уперше в основному складі, навіть не гру, всього 20 хвилин проти тбіліського «Динамо». А потім ще три гри та гру на Кубок з «Торпедо».
В 1947-му забив свій перший м’яч у ворота «Зеніта» та зіграв 8 матчів. У 1948 — вже провів на полі 12 зустрічей.
Ось вже вісімнадцять років, як живе Михайло Степанович в Дніпропетровську. Він полюбив це місто ще тоді, в 1953-му, коли до нього вперше потрапив. Він грав за «Металург». Був кращим нападаючим, кращим бомбардиром. Тут закінчив технікум фізкультури, став тренером. Сьогодні Михайло Степанович — старший тренер з футбола спортивного клубу «Метеор». Досвідчений вдумливий педагог, вихователь, він віддає усі свої знання молоді, заводським футболістам. Він не пішов з футбола. Футбол — його життя.
В. КРИВОПАЛЬЦЕВ.


УДАР МАЙСТРА
«Прапор юності» (24.06.1975)
В 1953 році до Дніпропетровська приїхав відомий на той час футболіст Михайло Дидевич. З 1946 року виступав він у складі уславленого армійського клубу — ЦБЧА, поруч з такими видатними майстрами, як Гринін, Бобров, Дьомін, Ніколаєв, Федотов. З останнім Дидевича зв’язувала багаторічна міцна дружба.
Григорій Іванович в усьому був прикладом для Михайла — не тільки на футбольному полі, але й в житті. Це в нього він навчився з повною віддачею працювати на тренуваннях, а якщо щось не виходить, залишатись на полі і повторювати фінт чи удар по десять, сто, тисячу разів...
В 1946—48 рр. армійці встановили своєрідний рекорд, тричі підряд ставши чемпіонами СРСР. І маленьку частку в цей успіх вніс М. Дидевич.
В складі дніпропетровського «Дніпра» М. Дидевич провів чимало матчів. Він, граючи центра нападу, був завжди на вістрі атаки, його лякались захисники і воротарі. Захисники тому, що він вмів обіграти їх так легко і майстерно, як це не вдавалось нікому іншому, воротарі — за гарматні і головне прицільні удари. Дидевич був кращим бомбардиром «Металурга», душею його атаки.
Закінчивши кар’єру футболіста, Михайло Степанович не пішов з футбола, працював тренером «Дніпра».
Він назавжди пов’язав свою долю з містом на Дніпрі.
Завтра ветерану виповнюється 50 років. Тридцять з них віддано футболу, з якого він не пішов і тепер.
Кожного дня виходить Дидевич на футбольне поле стадіону «Метеор», працює із заводськими футболістами.
Він такий же стрункий, підтягнутий, як і раніше, життєрадісний, рухливий.
На тренуваннях і тепер нікому не вдається так точно і сильно виконувати удари по воротах, як це робить Дидевич. Про такий удар мріють сотні хлопчиків, та й сучасним футболістам непогано б було його перейняти.
Удар Дидевича… Пройде ще багато років, але той, хто хоча б раз побачив його, запам’ятає на все життя.
В. КРИВОПАЛЬЦЕВ.


М. ДІДЕВИЧУ – 50
«Зоря» (25.06.1975)
Болільники «зі стажем» ще й досі пам’ятають гарматний удар цього футболіста. Та Михайло Степанович Дідевич відзначався не тільки силою, а й точністю удару. Чимало воротарів і досі здригаються, якщо в уяві постає гострий момент з участю колишнього гравця уславленого армійського клубу 1946—1949 років. Дідевич грав тоді з такими майстрами шкіряного м’яча, як Бобров, Федотов, Гринін, Ніколаєв. Він забив суперникам армійців чимало м’ячів.
У 1953 році Михайло Степанович пов’язує свою долю з дніпропетровським футболом, грає за місцевий «Металург», стає кращим його бомбардиром.
Потім — тренерська робота в рідному клубі. Зараз М.С. Дідевич працює з футболістами Південного машинобудівного заводу. Сьогодні йому п’ятдесят, та ветеран не відчуває тягару років. По-молодечому струнку постать Дідевича можна зустріти на стадіоні кожного дня.
Побажаємо йому довголіття!
А. КОСТЮЧЕНКО.


«ФУТБОЛ – МОЯ ЖИЗНЬ»
Юбиляру на память
«Днепр вечерний» (25.06.1975)
1958 год. В гости к днепропетровским футболистам приехала команда высшей лиги — московский «Локомотив», ворота которого защищает наш земляк В. Маслаченко. Стадион «Металлург» заполнен до отказа. Днепропетровцы начинают игру. Звучит свисток судьи, пас Михаилу Дидевичу, и тот прямо с центра поля, почти без замаха бьет по воротам. Удар получился настолько сильным и неожиданным, что Маслаченко не успел даже оглянуться на мяч, который буквально влип в перекладину. По стадиону прокатилась волна аплодисментов...
Недавно мы с Михаилом Степановичем вспоминали об этом ударе на первых секундах товарищеского матча. «Ударам я учился у незабвенного Григория Ивановича Федотова, у Гринина, Боброва, — сказал ветеран. — Годы, проведенные в великолепной команде ЦДКА 1946—1949 гг., навсегда останутся в моей памяти. Футбол — это вся моя жизнь».
Ветеран... Даже не верится, что Михаилу Степановичу Дидевичу сегодня исполняется пятьдесят. Он по-прежнему полон сил, юношески подтянут, обладает неиссякаемым оптимизмом. Смотреть тренировки на стадионе «Метеор», где Михаил Степанович работает с заводскими футболистами, одно удовольствие.
Тридцать из пятидесяти лет отдано футболу. В том числе 22 года — днепропетровскому. Пожелаем же Михаилу Степановичу Дидевичу долгих лет жизни и новых творческих успехов!
А. КОСЫЙ.


Комментариев нет:

Отправить комментарий