Дидевич Михаил

Дидевич Михаил Степанович

Родился: 25.07.1925, пгт. Краматорск, Донецкая губерния.

Умер: 19.09.1987, г. Днепропетровск.

Рост: 172 см.

Амплуа: центральный нападающий.

Воспитанник: ДСШ гороно, г. Серов, Свердловская область.

Прозвище:  Дед.

Игровая карьера

Год	Команда	Чемпионат СССР		Дубль		Кубок СССР		Между-народные матчи
?	«Металлург» Серов
1945	ОДО Рига			-	-	-	-
1946	ЦДКА Москва	2	0			-	-
1947	ЦДКА Москва	3	4			-	-
1948	ЦДКА Москва	12	5			-	-
1949	ЦДКА Москва	2	0			-	-
1950	ВМС Москва	22	12	-	-	3	2
1951	ВМС Москва	22	6			1	0
1952	ВМС Ленинград	12	8	-	-	-	-
1953	«Локомотив» Москва	5	1			-	-
1953	«Спартак» Калинин		8	-	-	1	0
1954	«Металлург» Днепропетровск	22	17	-	-	4	5
1955	«Металлург» Днепропетровск	29	10	-	-	4	0
1956	«Металлург» Днепропетровск	31	16	-	-	-	-
1957	«Металлург» Днепропетровск	30	17	-	-	4	3	1	0
1958	«Металлург» Днепропетровск	22	15	-	-	3	1	6	1

Итого за «Днепр»: 156 матчей, 85 мячей.

 Футбольная деятельность

«Металлург» Днепропетровск, юношеская команда	Тренер	1959
«Химик» Днепродзержинск	Главный тренер	1960
«Днепр» Днепропетровск	Тренер	1961 – 08.1961
«Днепр» Днепропетровск	Главный тренер	08.1961 – 1961
«Днепр» Днепропетровск	Тренер	1962 – 1966
«Метеор» Днепропетровск	Главный тренер	1967 – 1987

Факты

Согласно закону о декоммунизации в Украине 26 ноября 2015 года переулок Пионерский в Самарском районе Днепропетровске переименован в переулок Михаила Дидевича.

Именно там расположена база и юридический адрес ФК «Днепр».

ДУБЛЕР ФЕДОТОВА

«Прапор юності» (21.03.1970)

Йому не пощастило. Спеціалісти відзначали його здібності, але Михайлові доводилось більше часу проводити на лаві запасних, ніж на зеленому полі. В команді був футболіст, перед яким схилялись шаленіючі «тіффозі» і експансивні болільники Південної Америки. Цей футболіст примусив про себе говорити любителів та знавців футбола всіх континентів. Григорій Федотов, який одним своїм ім’ям наводив страх на захисників та голкіперів, — був першим. Дідевич — його дублером. В команді вони мали одне амплуа, а виконували різні функції. Михайло сидів на лаві запасних і слідкував за кожним рухом свого кумира, не пропускав жодної дрібниці. Він і в житті в усьому наслідував йому. І щохвилини чекав: ось-ось поверне голову до нього Борис Андрійович Аркадьєв і кине:

— Дідевич, розминатись…

То були найщасливіші хвилини в житті. Він зміняв відомого спортсмена і вів в бій товаришів по команді найсильнішого тоді в країні клубу — Центрального Будинку Червоної Армії.

Розкрийте футбольні довідники. Прізвище Дідевича — поруч з прізвищами видатних майстрів футбола Ніканоровим, Лєсковським, Кочетковим, Ніколаєвим, Федотовим, Бобровим. Він грав поруч з ними, жив поруч з ними, хвилювався і ділив радощі разом з ними...

1946, 1947, 1948 роки. Армійці встановлюють своєрідний рекорд, який тільки через двадцять років повторили кияни — тричі завойовують звання чемпіонів СРСР.

В 1948 році вони виграють і Кубок СРСР. Їм присвоюють звання майстрів та заслужених майстрів спорту. Дідевича в цьому списку не було. Йому не вистачило однієї гри. І для одержання золотої медалі, і для одержання почесного звання майстра спорту.

Він був на відмінному рахунку в команді. Він вмів грати так само, як і інші, а іноді навіть краще за інших. Ні, його не обійшли, не забули. Просто дуже суворі були тоді класифікаційні вимоги. І відмінно, надвідмінно грав Федотов.

І все ж прикро, гірко. Турботи кращого друга Володимира Никанорова не змогли залікувати травми. І тепер Михайлові Степановичу не дуже приємно згадувати той час. Дійсно, сьогодні юнаки, майже діти, граючи не те що в команді чемпіонів, а в другій, третій, навіть в п’ятій команді країни, одержують звання майстрів. А він три роки був у складі чемпіонів, три найбільш славних роки в історії колективу ЦБЧА. А потім у складі ВМС став чемпіоном серед команд другої групи. Тепер за це теж присвоюють звання майстра спорту. А потім, вже в складі Дніпропетровського «Металурга», грав у півфіналі Кубка СРСР. І це дає сьогодні право на присвоєння почесного звання.

Та треба знати Дідевича, його по-справжньому спортивний характер! Він вистояв, витримав, переборов себе. Він продовжував грати. Він вистояв тому, що любив футбол. Тому, що не міг жити без футбола.

Ще в дитинстві Михайло виділяв футбол з усіх хлоп’ячих захоплень — лиж, ковзанів, плавання... Та по-справжньому почав грати у вісімнадцять років, у 1942-му. Це було в Сєрові, в евакуації, де юнак працював слюсарем на металургійному заводі.

У 1943 році Дідевич стає курсантом Ленінградських червонопрапорних курсів вдосконалення ВПС ім. К.Є. Ворошилова.

Напружене, бойове навчання. А в хвилини відпочинку — футбол. Служив старший сержант Дідевич у визволений Ризі, грав за збірну Прибалтійського військового округу. Мабуть, добре грав, якщо навесні 1946-го, виконуючи наказ, виїжджає до Москви.

На першому в житті зборі в Сухумі він побачив, як тренуються справжні майстри: вдосконалюють кожний свій рух десятки, сотні, тисячі разів. Вже закінчувалось тренування, а Федотов запрошував кого-небудь залишитись, щоб подавати йому м’ячі, і бив, бив, бив... Бив з усяких положень: з льоту, з півльоту, стоячи до воріт спиною, головою...

Це був труд, настирний, терплячий, невтомний. І точно так тренувались інші: Гринін, Бобров, Ніколаєв, Дьомін... Михайло полюбив нових друзів, команду. Тут усе було чесно, по-братньому, ніхто не дивився на новачка з висоти свого становища, ніхто не дорікав, коли щось у нього не виходило. Показували, радили. І сам він тепер після тренування залишався на полі і повторював усе, що бачив у Федотова, у Гриніна, у Боброва.

В 1946 році Дідевич зіграв уперше в основному складі, навіть не гру, всього 20 хвилин проти тбіліського «Динамо». А потім ще три гри та гру на Кубок з «Торпедо».

В 1947-му забив свій перший м’яч у ворота «Зеніта» та зіграв 8 матчів. У 1948 — вже провів на полі 12 зустрічей.

Ось вже вісімнадцять років, як живе Михайло Степанович в Дніпропетровську. Він полюбив це місто ще тоді, в 1953-му, коли до нього вперше потрапив. Він грав за «Металург». Був кращим нападаючим, кращим бомбардиром. Тут закінчив технікум фізкультури, став тренером. Сьогодні Михайло Степанович — старший тренер з футбола спортивного клубу «Метеор». Досвідчений вдумливий педагог, вихователь, він віддає усі свої знання молоді, заводським футболістам. Він не пішов з футбола. Футбол — його життя.

В. КРИВОПАЛЬЦЕВ.

УДАР МАЙСТРА

«Прапор юності» (24.06.1975)

В 1953 році до Дніпропетровська приїхав відомий на той час футболіст Михайло Дидевич. З 1946 року виступав він у складі уславленого армійського клубу — ЦБЧА, поруч з такими видатними майстрами, як Гринін, Бобров, Дьомін, Ніколаєв, Федотов. З останнім Дидевича зв’язувала багаторічна міцна дружба.

Григорій Іванович в усьому був прикладом для Михайла — не тільки на футбольному полі, але й в житті. Це в нього він навчився з повною віддачею працювати на тренуваннях, а якщо щось не виходить, залишатись на полі і повторювати фінт чи удар по десять, сто, тисячу разів...

В 1946—48 рр. армійці встановили своєрідний рекорд, тричі підряд ставши чемпіонами СРСР. І маленьку частку в цей успіх вніс М. Дидевич.

В складі дніпропетровського «Дніпра» М. Дидевич провів чимало матчів. Він, граючи центра нападу, був завжди на вістрі атаки, його лякались захисники і воротарі. Захисники тому, що він вмів обіграти їх так легко і майстерно, як це не вдавалось нікому іншому, воротарі — за гарматні і головне прицільні удари. Дидевич був кращим бомбардиром «Металурга», душею його атаки.

Закінчивши кар’єру футболіста, Михайло Степанович не пішов з футбола, працював тренером «Дніпра».

Він назавжди пов’язав свою долю з містом на Дніпрі.

Завтра ветерану виповнюється 50 років. Тридцять з них віддано футболу, з якого він не пішов і тепер.

Кожного дня виходить Дидевич на футбольне поле стадіону «Метеор», працює із заводськими футболістами.

Він такий же стрункий, підтягнутий, як і раніше, життєрадісний, рухливий.

На тренуваннях і тепер нікому не вдається так точно і сильно виконувати удари по воротах, як це робить Дидевич. Про такий удар мріють сотні хлопчиків, та й сучасним футболістам непогано б було його перейняти.

Удар Дидевича… Пройде ще багато років, але той, хто хоча б раз побачив його, запам’ятає на все життя.

В. КРИВОПАЛЬЦЕВ.

М. ДІДЕВИЧУ – 50

«Зоря» (25.06.1975)

Болільники «зі стажем» ще й досі пам’ятають гарматний удар цього футболіста. Та Михайло Степанович Дідевич відзначався не тільки силою, а й точністю удару. Чимало воротарів і досі здригаються, якщо в уяві постає гострий момент з участю колишнього гравця уславленого армійського клубу 1946—1949 років. Дідевич грав тоді з такими майстрами шкіряного м’яча, як Бобров, Федотов, Гринін, Ніколаєв. Він забив суперникам армійців чимало м’ячів.

У 1953 році Михайло Степанович пов’язує свою долю з дніпропетровським футболом, грає за місцевий «Металург», стає кращим його бомбардиром.

Потім — тренерська робота в рідному клубі. Зараз М.С. Дідевич працює з футболістами Південного машинобудівного заводу. Сьогодні йому п’ятдесят, та ветеран не відчуває тягару років. По-молодечому струнку постать Дідевича можна зустріти на стадіоні кожного дня.

Побажаємо йому довголіття!

А. КОСТЮЧЕНКО.

«ФУТБОЛ – МОЯ ЖИЗНЬ»

Юбиляру на память

«Днепр вечерний» (25.06.1975)

1958 год. В гости к днепропетровским футболистам приехала команда высшей лиги — московский «Локомотив», ворота которого защищает наш земляк В. Маслаченко. Стадион «Металлург» заполнен до отказа. Днепропетровцы начинают игру. Звучит свисток судьи, пас Михаилу Дидевичу, и тот прямо с центра поля, почти без замаха бьет по воротам. Удар получился настолько сильным и неожиданным, что Маслаченко не успел даже оглянуться на мяч, который буквально влип в перекладину. По стадиону прокатилась волна аплодисментов...

Недавно мы с Михаилом Степановичем вспоминали об этом ударе на первых секундах товарищеского матча. «Ударам я учился у незабвенного Григория Ивановича Федотова, у Гринина, Боброва, — сказал ветеран. — Годы, проведенные в великолепной команде ЦДКА 1946—1949 гг., навсегда останутся в моей памяти. Футбол — это вся моя жизнь».

Ветеран... Даже не верится, что Михаилу Степановичу Дидевичу сегодня исполняется пятьдесят. Он по-прежнему полон сил, юношески подтянут, обладает неиссякаемым оптимизмом. Смотреть тренировки на стадионе «Метеор», где Михаил Степанович работает с заводскими футболистами, одно удовольствие.

Тридцать из пятидесяти лет отдано футболу. В том числе 22 года — днепропетровскому. Пожелаем же Михаилу Степановичу Дидевичу долгих лет жизни и новых творческих успехов!

А. КОСЫЙ.