Дидевич Михаил


Дидевич Михаил Степанович


Родился:  25.07.1925, пгт. Краматорск, Донецкая губерния.

Умер:  19.09.1987, г. Днепропетровск.

Рост:  172 см.

Амплуа:  центральный нападающий.

Воспитанник:  ДСШ гороно, г. Серов, Свердловская область.

Прозвище:  Дед. 




Игровая карьера

Год
Команда
Чемпионат
СССР
Дубль
Кубок
СССР
Между-народные матчи
?
«Металлург» Серов








1945
ОДО Рига


-
-
-
-


1946
ЦДКА Москва
2
0


-
-


1947
ЦДКА Москва
3
4


-
-


1948
ЦДКА Москва
12
5


-
-


1949
ЦДКА Москва
2
0


-
-


1950
ВМС Москва
22
12
-
-
3
2


1951
ВМС Москва
22
6


1
0


1952
ВМС Ленинград
12
8
-
-
-
-


1953
«Локомотив» Москва
5
1


-
-


1953
«Спартак» Калинин

8
-
-
1
0


1954
«Металлург» Днепропетровск
22
17
-
-
4
5


1955
«Металлург» Днепропетровск
29
10
-
-
4
0


1956
«Металлург» Днепропетровск
31
16
-
-
-
-


1957
«Металлург» Днепропетровск
30
17
-
-
4
3
1
0
1958
«Металлург» Днепропетровск
22
15
-
-
3
1
6
1+


Итого за «Днепр»:  149 матчей, 84 мяча + 7 неофициальных международных матчей, 1 мяч.


Достижения

 

Полуфиналист Кубка СССР 1954



 Футбольная деятельность

«Металлург» Днепропетровск, юношеская команда
Тренер
1959
«Химик» Днепродзержинск
Главный тренер
1960
«Днепр» Днепропетровск
Тренер
1961 08.1961
«Днепр» Днепропетровск
Главный тренер
08.1961 1961
«Днепр» Днепропетровск
Тренер
1962 1966
«Метеор» Днепропетровск
Главный тренер
1967 1987


Факты


Согласно закону о декоммунизации в Украине 26 ноября 2015 года переулок Пионерский в Самарском районе Днепропетровске переименован в переулок Михаила Дидевича.
Именно там расположена база и юридический адрес ФК «Днепр».


ДУБЛЕР ФЕДОТОВА
«Прапор юності» (21.03.1970)
Йому не пощастило. Спеціалісти відзначали його здібності, але Михайлові доводилось більше часу проводити на лаві запасних, ніж на зеленому полі. В команді був футболіст, перед яким схилялись шаленіючі «тіффозі» і експансивні болільники Південної Америки. Цей футболіст примусив про себе говорити любителів та знавців футбола всіх континентів. Григорій Федотов, який одним своїм ім’ям наводив страх на захисників та голкіперів, — був першим. Дідевич — його дублером. В команді вони мали одне амплуа, а виконували різні функції. Михайло сидів на лаві запасних і слідкував за кожним рухом свого кумира, не пропускав жодної дрібниці. Він і в житті в усьому наслідував йому. І щохвилини чекав: ось-ось поверне голову до нього Борис Андрійович Аркадьєв і кине:
— Дідевич, розминатись…
То були найщасливіші хвилини в житті. Він зміняв відомого спортсмена і вів в бій товаришів по команді найсильнішого тоді в країні клубу — Центрального Будинку Червоної Армії.
Розкрийте футбольні довідники. Прізвище Дідевича — поруч з прізвищами видатних майстрів футбола Ніканоровим, Лєсковським, Кочетковим, Ніколаєвим, Федотовим, Бобровим. Він грав поруч з ними, жив поруч з ними, хвилювався і ділив радощі разом з ними...
1946, 1947, 1948 роки. Армійці встановлюють своєрідний рекорд, який тільки через двадцять років повторили кияни — тричі завойовують звання чемпіонів СРСР.
В 1948 році вони виграють і Кубок СРСР. Їм присвоюють звання майстрів та заслужених майстрів спорту. Дідевича в цьому списку не було. Йому не вистачило однієї гри. І для одержання золотої медалі, і для одержання почесного звання майстра спорту.
Він був на відмінному рахунку в команді. Він вмів грати так само, як і інші, а іноді навіть краще за інших. Ні, його не обійшли, не забули. Просто дуже суворі були тоді класифікаційні вимоги. І відмінно, надвідмінно грав Федотов.
І все ж прикро, гірко. Турботи кращого друга Володимира Никанорова не змогли залікувати травми. І тепер Михайлові Степановичу не дуже приємно згадувати той час. Дійсно, сьогодні юнаки, майже діти, граючи не те що в команді чемпіонів, а в другій, третій, навіть в п’ятій команді країни, одержують звання майстрів. А він три роки був у складі чемпіонів, три найбільш славних роки в історії колективу ЦБЧА. А потім у складі ВМС став чемпіоном серед команд другої групи. Тепер за це теж присвоюють звання майстра спорту. А потім, вже в складі Дніпропетровського «Металурга», грав у півфіналі Кубка СРСР. І це дає сьогодні право на присвоєння почесного звання.
Та треба знати Дідевича, його по-справжньому спортивний характер! Він вистояв, витримав, переборов себе. Він продовжував грати. Він вистояв тому, що любив футбол. Тому, що не міг жити без футбола.
Ще в дитинстві Михайло виділяв футбол з усіх хлоп’ячих захоплень — лиж, ковзанів, плавання... Та по-справжньому почав грати у вісімнадцять років, у 1942-му. Це було в Сєрові, в евакуації, де юнак працював слюсарем на металургійному заводі.
У 1943 році Дідевич стає курсантом Ленінградських червонопрапорних курсів вдосконалення ВПС ім. К.Є. Ворошилова.
Напружене, бойове навчання. А в хвилини відпочинку — футбол. Служив старший сержант Дідевич у визволений Ризі, грав за збірну Прибалтійського військового округу. Мабуть, добре грав, якщо навесні 1946-го, виконуючи наказ, виїжджає до Москви.
На першому в житті зборі в Сухумі він побачив, як тренуються справжні майстри: вдосконалюють кожний свій рух десятки, сотні, тисячі разів. Вже закінчувалось тренування, а Федотов запрошував кого-небудь залишитись, щоб подавати йому м’ячі, і бив, бив, бив... Бив з усяких положень: з льоту, з півльоту, стоячи до воріт спиною, головою...
Це був труд, настирний, терплячий, невтомний. І точно так тренувались інші: Гринін, Бобров, Ніколаєв, Дьомін... Михайло полюбив нових друзів, команду. Тут усе було чесно, по-братньому, ніхто не дивився на новачка з висоти свого становища, ніхто не дорікав, коли щось у нього не виходило. Показували, радили. І сам він тепер після тренування залишався на полі і повторював усе, що бачив у Федотова, у Гриніна, у Боброва.
В 1946 році Дідевич зіграв уперше в основному складі, навіть не гру, всього 20 хвилин проти тбіліського «Динамо». А потім ще три гри та гру на Кубок з «Торпедо».
В 1947-му забив свій перший м’яч у ворота «Зеніта» та зіграв 8 матчів. У 1948 — вже провів на полі 12 зустрічей.
Ось вже вісімнадцять років, як живе Михайло Степанович в Дніпропетровську. Він полюбив це місто ще тоді, в 1953-му, коли до нього вперше потрапив. Він грав за «Металург». Був кращим нападаючим, кращим бомбардиром. Тут закінчив технікум фізкультури, став тренером. Сьогодні Михайло Степанович — старший тренер з футбола спортивного клубу «Метеор». Досвідчений вдумливий педагог, вихователь, він віддає усі свої знання молоді, заводським футболістам. Він не пішов з футбола. Футбол — його життя.
В. КРИВОПАЛЬЦЕВ.


УДАР МАЙСТРА
«Прапор юності» (24.06.1975)
В 1953 році до Дніпропетровська приїхав відомий на той час футболіст Михайло Дидевич. З 1946 року виступав він у складі уславленого армійського клубу — ЦБЧА, поруч з такими видатними майстрами, як Гринін, Бобров, Дьомін, Ніколаєв, Федотов. З останнім Дидевича зв’язувала багаторічна міцна дружба.
Григорій Іванович в усьому був прикладом для Михайла — не тільки на футбольному полі, але й в житті. Це в нього він навчився з повною віддачею працювати на тренуваннях, а якщо щось не виходить, залишатись на полі і повторювати фінт чи удар по десять, сто, тисячу разів...
В 1946—48 рр. армійці встановили своєрідний рекорд, тричі підряд ставши чемпіонами СРСР. І маленьку частку в цей успіх вніс М. Дидевич.
В складі дніпропетровського «Дніпра» М. Дидевич провів чимало матчів. Він, граючи центра нападу, був завжди на вістрі атаки, його лякались захисники і воротарі. Захисники тому, що він вмів обіграти їх так легко і майстерно, як це не вдавалось нікому іншому, воротарі — за гарматні і головне прицільні удари. Дидевич був кращим бомбардиром «Металурга», душею його атаки.
Закінчивши кар’єру футболіста, Михайло Степанович не пішов з футбола, працював тренером «Дніпра».
Він назавжди пов’язав свою долю з містом на Дніпрі.
Завтра ветерану виповнюється 50 років. Тридцять з них віддано футболу, з якого він не пішов і тепер.
Кожного дня виходить Дидевич на футбольне поле стадіону «Метеор», працює із заводськими футболістами.
Він такий же стрункий, підтягнутий, як і раніше, життєрадісний, рухливий.
На тренуваннях і тепер нікому не вдається так точно і сильно виконувати удари по воротах, як це робить Дидевич. Про такий удар мріють сотні хлопчиків, та й сучасним футболістам непогано б було його перейняти.
Удар Дидевича… Пройде ще багато років, але той, хто хоча б раз побачив його, запам’ятає на все життя.
В. КРИВОПАЛЬЦЕВ.


М. ДІДЕВИЧУ – 50
«Зоря» (25.06.1975)
Болільники «зі стажем» ще й досі пам’ятають гарматний удар цього футболіста. Та Михайло Степанович Дідевич відзначався не тільки силою, а й точністю удару. Чимало воротарів і досі здригаються, якщо в уяві постає гострий момент з участю колишнього гравця уславленого армійського клубу 1946—1949 років. Дідевич грав тоді з такими майстрами шкіряного м’яча, як Бобров, Федотов, Гринін, Ніколаєв. Він забив суперникам армійців чимало м’ячів.
У 1953 році Михайло Степанович пов’язує свою долю з дніпропетровським футболом, грає за місцевий «Металург», стає кращим його бомбардиром.
Потім — тренерська робота в рідному клубі. Зараз М.С. Дідевич працює з футболістами Південного машинобудівного заводу. Сьогодні йому п’ятдесят, та ветеран не відчуває тягару років. По-молодечому струнку постать Дідевича можна зустріти на стадіоні кожного дня.
Побажаємо йому довголіття!
А. КОСТЮЧЕНКО.


«ФУТБОЛ – МОЯ ЖИЗНЬ»
Юбиляру на память
«Днепр вечерний» (25.06.1975)
1958 год. В гости к днепропетровским футболистам приехала команда высшей лиги — московский «Локомотив», ворота которого защищает наш земляк В. Маслаченко. Стадион «Металлург» заполнен до отказа. Днепропетровцы начинают игру. Звучит свисток судьи, пас Михаилу Дидевичу, и тот прямо с центра поля, почти без замаха бьет по воротам. Удар получился настолько сильным и неожиданным, что Маслаченко не успел даже оглянуться на мяч, который буквально влип в перекладину. По стадиону прокатилась волна аплодисментов...
Недавно мы с Михаилом Степановичем вспоминали об этом ударе на первых секундах товарищеского матча. «Ударам я учился у незабвенного Григория Ивановича Федотова, у Гринина, Боброва, — сказал ветеран. — Годы, проведенные в великолепной команде ЦДКА 1946—1949 гг., навсегда останутся в моей памяти. Футбол — это вся моя жизнь».
Ветеран... Даже не верится, что Михаилу Степановичу Дидевичу сегодня исполняется пятьдесят. Он по-прежнему полон сил, юношески подтянут, обладает неиссякаемым оптимизмом. Смотреть тренировки на стадионе «Метеор», где Михаил Степанович работает с заводскими футболистами, одно удовольствие.
Тридцать из пятидесяти лет отдано футболу. В том числе 22 года — днепропетровскому. Пожелаем же Михаилу Степановичу Дидевичу долгих лет жизни и новых творческих успехов!
А. КОСЫЙ.


Комментариев нет:

Отправить комментарий