Кутузов Пётр

Кутузов Пётр Васильевич

 

Родился:  24.05.1955, г. Тирасполь,  Молдавская ССР.

Рост:  185 см.

Вес:  81 кг.

Амплуа:  центральный защитник.

Воспитанник:  ДЮСШ г. Тирасполь, тренеры – Михаил Гройсман и Валентин Войченко.

 

ИГРОВАЯ КАРЬЕРА

 

Год	Команда	Чемпионат		Дубль		Кубок		Между- народные матчи		Другие матчи
1973	«Нистру» Кишинёв
1974	«Нистру» Кишинёв	3	-			-	-	-	-	-	-
1975	«Нистру» Кишинёв	3	-			-	-	-	-	-	-
1976	«Нистру» Кишинёв	-	-			-	-
1976	«Звезда» Кировоград	7	-	-	-	-	-	-	-	-	-
1976 (в)	«Днепр» Днепропетровск	1	-		-	-	-	-	-	-	-
1976 (о)	«Днепр» Днепропетровск	-	-		-	-	-	-	-	-	-
1977	«Днепр» Днепропетровск	4	-		-	1	-	-	-	1	-
1978	«Днепр» Днепропетровск	17	-		-	1	-	-	-	-	-
1979	«Днепр» Днепропетровск	21	-	-	-	5	1	-	-	-	-
1980	«Днепр» Днепропетровск	20	-	-	-	-	-	-	-	-	-
1981	«Днепр» Днепропетровск	14	-		1	4	-	-	-	-	-
1982	«Днепр» Днепропетровск	19	-		-	2	-	-	-	-	-
1983	«Днепр» Днепропетровск	27	-	5	-	1	-	-	-	-	-
1984	«Днепр» Днепропетровск	17	-	13	-	3	-	2	-	-	-
1985	«Колос» Никополь	17	-	-	-	2	-	-	-	-	-
1985	«Днепр» Днепропетровск	2	-	4	-	-	-	-	-	-	-
1986	«Днепр» Днепропетровск	-	-	1	-	-	-			-	-

 

 

Итого за «Днепр»:  162 матча,  1 мяч.

Достижения

Чемпион СССР 1983

Бронзовый призёр чемпионата СССР 1984

Обладатель Кубка Советского спорта 1977 

 

 

 

 

ФУТБОЛЬНАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ

 

ОШИСП Днепропетровск	Главный тренер	1987 – 1989
«Днепр» Днепропетровск	Селекционер	1991
«Тилигул» Тирасполь	Главный тренер	1992 – 07.1992
«Днепр» Днепропетровск	Тренер	08.1992 – 01.1994
«Металлург» Новомосковск	Главный тренер	07.1994 – 06.1996
«Днепр» Днепропетровск	Тренер	06.1996 – 12.1997
«Днепр» Днепропетровск	Селекционер	1998
«Днепр-2» Днепропетровск	Главный тренер	01.1999 – 04.2001
«Заря» Луганск	Тренер	07.2002 – 06.2003
ДЮСШ «Интер» Днепропетровск	Тренер	2003 – 2004
Академия ФК «Днепр» Днепропетровск	Главный тренер	2004 – 2011
Детская академия футбола «Днепр» Днепр	Старший тренер	2012 – 2024

 

 

 

 

 

ПЕТРО КУТУЗОВ:

«ФУТБОЛЬНІ  МРІЇ  —  ЦЕ  МОЄ  ЖИТТЯ»

«Зоря»  (06.11.1990)

…Ні-ні та й приходить дивне почуття, яке хтось назвав ностальгією… У 1983-му він був комсоргом нашої першої «золотої» команди. Був цікавим гравцем, зумівши лишитися не менш цікавою людиною після прощання з футболом. Старший тренер з футболу обласного спортінтернату, заступник голови футбольного кооперативу «Дніпро», — ось сходинки його долі. Щасливої, як він вважає сам, долі.

— Петре Васильовичу, що потрібно, аби знайти своє щастя після розлучення із зеленим полем?

— Треба думати про власне майбутнє, бачити цей крок і готуватись до нього. І обов’язково вирішити — якій справі бажаєш бути відданим... Багато футболістів пробують власні сили на тренерській роботі, багато переживань, невдач йде від того, що ця людина не може бути тренером — за характером, здібностями.

— Ви пішли з команди в тридцять років... Чи не закрадався сумнів, що ранувато?

— Я завжди стежив за собою, намагався підійти до справ футбольних професійно, мріяв грати довше. Можливо, грав би ще років два-три, але... Після «золотого» року переніс тяжкі травми, а в 1985-му довелося робити перші кроки на новому шляху.

— Ці кроки було вроблено до спортінтернату?

— Так, бо я в юнацтві теж вчився в інтернаті — Кишинівському, а потім мріяв бути тренером. Велику роль відіграли в моїй долі В. О. Ємець і Г. О. Жиздик. Дали час визначитися, потім допомогли оформитися в облспортінтернат.

— Успіхи юнаків «Дніпра-75», облспортінтернату в останні роки говорять про підйом дитячого, юнацького футболу в області. І все ж нові протасови, люті, литовченки в «Дніпрі» не з’являються...

— Думаю, хлопці проявлять себе за рік-другий. Дивіться, який у нас чудовий «дубль» — а грають у ньому лише молоді. З такими юнаками я знайомий не перший рік, бачу їхній прогрес, зростання майстерності. І тому дивлюсь на молоду зміну з оптимізмом.

— Майже рік ви працюєте в кооперативі «Дніпро». Перехід сюди вирішувала матеріальна зацікавленість?

— Не тільки. Прагнення допомогти справі, від якої залежить фінансова підтримка головної команди міста, теж. Довгі роки я знайомий з головою фірми О. П. Мельниковим. І коли він запросив на допомогу, — після роздумів погодився.

— Зарубіжні клуби вирішують питання свого фінансового існування прибутками від продажу квитків...

— Справа у вартості цих квитків. Влітку я був у Туреччині в гостях у Івана Вишневського. Так-от, на передостанній тур чемпіонату, який вирішував долю першого місця, квиток на матч коштував 20—25 доларів.

— Як зараз справи в Івана?

— Відмінно. Грає в основному складі. Його «Фенербахче» фінішував другим і сперечатиметься з переможцем, — «Бешікташем», — за найпрестижніший у Туреччині Кубок Президента. Після — кілька комерційних ігор у ФРН і потім — відпустка.

— Проблема багатьох наших гравців за кордоном полягає у невмінні одразу пристосуватися до умов життя, гри...

— Адаптація Івана давно завершена. Турецькою мовою володіє не гірше од рідної. Своїм професіоналізмом дивує і колег, і тренерів... Крім «офіційних» 3—4 тренувань щотижня, Іван самостійно працює над своїми здібностями і фізичним станом щодня кілька годин. Це дозволяє йому бути одним з лідерів клубу.

— Багато чого можна побачити в Стамбулі і щодо виховання футбольної молоді?

— Побачити і ще раз зробити висновок про невдячність тренерської роботи з юнаками в нашій країні, де все тримається на ентузіастах, відданих справі — таких, як Вітрогонов, Лапшин.

— Повернемось до проблем кооперативу. Два роки тому при його народженні, з конкурентами на вітчизняному ринку було, здається, трохи легше…

— Відверто кажучи, сьогодні в країні не так уже й багато підприємств, які можуть виготовляти якісний спортивний одяг. У розпал літнього сезону від бажаючих замовити чи купити форму немає відбою. Адже спортивний костюм перестав бути чисто спортивним одягом — його носять сьогодні скрізь.

— А як з перспективами закордонного співробітництва?

— Є деякі пропозиції з приводу утворення спільних моделей, ліній, підприємств. Але, знаючи жорсткі вимоги західних партнерів щодо виконання умов контракту, ми обмежені домашніми можливостями — постачальниками сировини, механізмів...

— Кооператив «Дніпро» є головним спонсором і помічником жіночої футбольної команди «Дніпро». Чим це рішення продиктоване? Ваше ставлення до жіночого футболу?

— Рішення продиктоване прагненням допомогти початій справі, тим людям, які сьогодні керують «Дніпром» — В. Черних, М. Самойленко... Моє ж ставлення подвійне. Як тренер (у недалекому минулому) у тих людях, котрі займаються з резервом жіночого футболу, бачу зайвих людей, які «експлуатують» вкрай потрібні хлопчикам поля, інвентар. А з другого боку, дуже хочу бачити гідне представництво міста у вищому ешелоні жіночого футболу. Жінки займаються у світі футболом довгі роки — прийшов час і нам.

— Сьогодні ми розмовляємо з вами лише про футбол, але, крім нього, футболіст повинен належати своїй сім’ї...

— У мене чудова жінка Тетяна, дві дочки — Наталка (15 років) і Тетяна (менша на чотири роки). Ні, від жіночого футболу вони далекі, хоч завжди й жили моїми футбольними турботами. Я одружився у 19 років і, напевне, саме це допомогло виховувати в собі відповідальність. Життя футболіста — то завжди дефіцит уваги до сім’ї, розуміння один одного — це єдине, що здатне принести сімейне щастя.

— Про що мріє Петро Кутузов зараз?

— Мої мрії — це футбол, це моє життя. Я сьогодні не відійшов від футболу — стежу за «своїми» хлопцями, їжджу на матчі «Дніпра», збірної ветеранів. І моя головна мрія — не розлучатися з футболом.

— Що побажаєте болільникам «Дніпра»?

— Якість, яку я ціную в людині найбільше. — вміння розуміти іншого, вміння входити в його становище. І хочу побажати кожному вірити у життєву доброту і свято футболу.

Вів розмову К. ШРУБ.