Пильгуй Владимир


Пильгуй Владимир Михайлович


Родился: 26.01.1948, г. Днепропетровск.

Рост: 184 см.

Вес: 77,5 кг.

Амплуа: вратарь.

Воспитанник: детская команда днепропетровского клуба «Строитель» (1958-1959), тренер – Виталий Каменский, группа подготовки при команде «Днепр» Днепропетровск (1959-1966), тренер – Михаил Коломиец.

Прозвище:  Пилюля.




Игровая карьера

Год
Команда
Чемпионат
СССР
Дубль
Кубок
СССР
Между-народные
матчи
Другие матчи
1965
«Днепр» Днепропетровск
-
-
-
-
-
-




1966
«Днепр» Днепропетровск
-
-
5
-9
-
-




1967
«Днепр» Днепропетровск
1
-0


1
-2




1968
«Днепр» Днепропетровск
29
-18


1
-3
3
-4


1969
«Днепр» Днепропетровск
41
-33


2
-1


4
-1
1970
«Динамо» Москва
23
-20
10
-5
4
0




1971
«Динамо» Москва
26
-18
-
-
4
-7
3
-2


1972
«Динамо» Москва
27
-30
-
-
4
-2
5
-7


1973
«Динамо» Москва
30
-30
-
-
8
-6




1974
«Динамо» Москва
29
-32
-
-
6
-5
4
-5


1975
«Динамо» Москва
4
-4
12
-12
1
-2




1976 (в)
«Динамо» Москва
-
-
11
-6
-
-




1976 (о)
«Динамо» Москва
1
-2
12
-9
-
-




1977
«Динамо» Москва
24
-20
1
-1
4
-1


1
0
1978
«Динамо» Москва
14
-10
-
-
5
-3
1
0


1979
«Динамо» Москва
11
-10
2
-0
3
-0




1980
«Динамо» Москва
21
-20
-
-
1
-0
3
-4


1981
«Динамо» Москва
13
-13
1
-0
7
-4




1982
«Кубань» Краснодар
28
-40
-
-
4
-1




1983
«Кубань» Краснодар
27
-31


2
-1




1984
«Кубань» Краснодар
-
-










Итого за «Днепр»: 82 матча, 62 пропущенных мяча.

За сборную СССР: 13 матчей, 9 пропущенных мячей.


Индивидуальные достижения

 

  Приз «Вратарь года»    1973  


Футбольная деятельность

«Динамо» Москва
Президент
 04.1989 02.1990
ПФЛ
  Генеральный директор 
01.1992 09.1992
  «Торпедо-Лужники» Москва 
Директор
07.1996 02.1997
«Сатурн» Раменское
Спортивный директор
06.2007 2007



СПАДКОЄМЕЦЬ ЯШИНА
«Молодь України» (Киев, 29.12.1970)
У вищій лізі В. Пільгуй дебютував нинішнього літа під час московського матчу «Динамо» — «Зоря», коли він замінив у другому таймі Льва Яшина. Динамівці перемогли тоді з рахунком 3:0, і в цій перемозі була частка заслуги молодого воротаря.
Яшин сказав тоді йому:
— Добре, Володю. Все в порядку.
Всім було зрозуміло, що 22-річний воротар витримав екзамен і буде грати в «Динамо».
Але, по суті, вже й тоді Пільгуй не був новачком у великому футболі. До переходу у Москву він чудово виступав у «Дніпрі», відомому клубі з Дніпропетровська. І старший тренер цього клубу Валерій Лобановський називав свого голкіпера кращим гравцем команди.
В червні 1969 року Володимира Пільгуя вперше побачили московські любителі футбола. Тоді дніпропетровець був учасником турніру чотирьох збірних команд країни і захищав кольори молодіжної збірної. Він показав себе з найкращого боку, і Олексій Леонтьєв, популярний у минулому воротар «Спартака» (теж, до речі, вихованець дніпропетровського футбола), а нині спортивний журналіст, назвав Володимира Пільгуя найближчим резервом збірної СРСР. До цього варто додати, що наприкінці 1969 року дніпропетровець був визнаний кращим воротарем другої ліги радянського футбола, де виступав «Дніпро».
Сезон завершився, і Володимирові запропонували перейти до московського «Динамо». Не хотілося Валерію Лобановському розлучатися з талановитим футболістом, але Валерій — сам у недалекому минулому футболіст — розумів, що у вищій лізі молодий воротар зуміє краще проявити свої неабиякі здібності, і відпустив Пільгуя до столиці.
У молодого хлопця одразу склалися добрі стосунки з відомими динамівськими гравцями. Капітан Віктор Анічкін розповідав:
— Володя одразу сподобався всім хлопцям: добросовісно ставився до тренувань, багато працював самостійно, жадібно прислухався до вказівок і настанов тренерів, намагався не пропустити кожного слова знаменитого Яшина.
Перші матчі чемпіонату країни Володимир Пільгуй провів у дублюючому складі, демонструючи зрілу, впевнену гру. У його діях були помітні риси української воротарської школи — простота і надійність. Потім був дебют у матчі «Динамо» — «Зоря» і багато інших зустрічей, де молодий воротар виступав уже не як дебютант, а як основний страж воріт «Динамо».
Великим випробуванням для Володимира Пільгуя був матч у Києві з місцевими динамівцями, які влаштували йому справжній футбольний екзамен. Володимир витримав його. Не буде перебільшенням сказати, що той матч виграв воротар. Ось як писали про Пільгуя після того київського матчу: «Молодий воротар у цьому важкому поєдинку продемонстрував зрілу майстерність, і заслуга його в перемозі команди надзвичайно велика».
У Володимира чудова реакція, він технічний, сміливий, добре розуміє гру, непогано підготовлений фізично. Правда, йому не вистачає досвіду, рішення іноді він приймав інтуїтивно, а не за тверезим розрахунком. Це особливо проявилося у повторному матчі за золоті медалі з армійцями Москви. Але з працездатністю молодого гравця, його любов’ю до футбола ці недоліки не вічні.
Майстерність вихованця українського футбола, нинішнього воротаря московського «Динамо» Володимира Пільгуя витримала перевірку чемпіонатом країни. І те, що його ввели до складу олімпійської збірної СРСР, явище закономірне.
П. ЛАВРИНЕНКО.


ТОЙ, ЩО ЗАМІНИВ ЯШИНА
П’єдестал пошани
«Прапор юності» (16.02.1971)
З Володимиром Пільгуєм я познайомився минулого літа після московського матчу «Динамо» — «Зоря», в якому 22-річний голкіпер грав трохи більше 15 хвилин, змінивши у другому таймі Льва Яшина. Динамівці перемогли тоді з рахунком 3:0, і в цій перемозі була частка заслуги Пільгуя.
Після матчу в роздягальні «Динамо» було, як завжди, людно і гамірно. З перемогою вітали Костянтина Бєскова, Льва Яшина, всіх футболістів. Поздоровляли і Пільгуя. Він ніяковів, бо грав недовго і в ті хвилини, коли доля матчу вже вирішилась. І все ж він був щасливий і не міг цього приховати.
Яшин сказав йому:
— Добре, Володю. Все гаразд.
Хлопці плескали його по плечах, жартома перебільшуючи його заслугу, бо розуміли його стан і вірили в його почуття гумору. Однак, всі знали що Пільгуй, нарешті, склав свій головний іспит і тепер гратиме в «Динамо».
Але вже й тоді Пільгуй був не новачком у великому футболі. До переїзду в Москву він відмінно виступав за дніпропетровський «Дніпро». І старший тренер цього клубу Валерій Лобановський називав свого голкіпера кращим гравцем команди. У червні 1969 року Володимира Пільгуя вперше побачили московські любителі футболу. Тоді він був учасником турніру чотирьох збірних команд країни, що проводився у Лужниках, і захищав кольори молодіжної збірної. Високий, стрункий, легкий в кидках, він одразу сподобався глядачам. Йому не раз аплодували з трибун, хоч молодіжна команда і програла тоді першій збірній з рахунком 0:4.
До цього ще можна додати, що по закінченні сезону 1969 року Володимира Пільгуя визнано кращим голкіпером другої групи радянського футбола, де виступав «Дніпро».
Сезон закінчився. У зв’язку з навчанням Володимир переїжджає в Москву і починає тренуватись в «Динамо». Володимир розповідав, що на перших тренуваннях почував себе невпевнено. «Здавалося, — говорив він, — що і м’ячі не такі, і ворота більші». Динамівці всіляко прагнули допомогти йому. Багато займався з ним тоді Лев Яшин. Хороші стосунки склались у Володимира з капітаном команди Віктором Анічкіним. Віктор розповідав:
— Новий воротар сподобався хлопцям. Гру його доводилося бачити нам і раніше. І тепер, коли познайомилися з ним ближче, раділи, що не помилились. Спочатку він почував себе скуто. І ми старалися, щоб він швидше ввійшов у колектив. Пільгуй дуже добросовісно тренувався, після занять часто працював самостійно. Йому допомагав Яшин.
Якось в кінці сезону я побував на тренуванні динамівців. Через травму Лев Яшин не брав у ній участі, і його щільним колом оточили болільники «Динамо». Уславленого воротаря тоді, зокрема, запитали: «Чи правда, що ви особисто шефствуєте над Пільгуєм?».
Яшин відповів ствердно, і я пригадав деталь із розповідей Пільгуя. Підготовку до нового сезону московське «Динамо» завершувало в турне по Австралії та Індонезії. Футболістам доводилось часто переїжджати із міста в місто і зупинятися в різних готелях. І завжди Яшин і Пільгуй жили в одному номері. Нічого особливого, вони воротарі і їм треба бути разом.
Ще деталь. Під час турне динамівці зіграли дев’ять матчів і здебільшого в них ворота захищав Володимир Пільгуй. Сезон тільки починався, футболісти ще входили у форму, ігри були необхідні кожному. Але Яшин, щоб допомогти Пільгую, віддавав йому свої матчі.
Повернувшись із турне, Володимир Пільгуй провів перші матчі чемпіонату країни у дублюючому складі, показуючи зрілу, впевнену гру. Потім був дебют в основному складі у зустрічі «Динамо» — «Зоря» і багато інших матчів, де Пільгуй грав не як дебютант, а як воротар «Динамо».
Коли я запитав Володю, який з перших матчів за «Динамо» йому найбільше запам’ятався, він відповів, що, звичайно, з мінчанами.
Звіт про цей матч, який відбувся в кінці травня у Москві, в «Советском спорте» був озаглавлений «Важко без Яшина». Столичні динамівці програли тоді — 1:2. Перший гол мінчани забили, скориставшись неузгодженістю в діях Анічкіна і Пільгуя.
«Нерви підвели, — згадує Володя. — Коли Анічкін віддав мені м’яч, я побачив, як з-за його спини вискакує хтось із мінчан. Кинувся назустріч, м’яч ударився об руки і відскочив. Малофєєву залишалося тільки добити його. Та й другий гол. Аби перехопив верхову передачу, не було б його».
Після матчу його не осуджували. Більше того, Віктор Анічкін взяв провину на себе. Але Володя довго не міг простити собі цих помилок і постарався їх більше не робити.
Після матчу в Києві про Пільгуя писали: «Молодий воротар у цьому важкому поєдинку продемонстрував зрілу майстерність, і заслуга його в перемозі команди велика». Зустріч другого кола зі столичними спартаківцями Пільгуй назвав найнапруженішим і нервовим матчем сезону. Лев Яшин після цієї гри так охарактеризував свого дублера:
— Пільгуй — дуже талановитий воротар. У нього відмінна реакція, техніка, він сміливий, добре розуміє гру, непогано підготовлений фізично. Правда, йому поки що не вистачає досвіду, рішення іноді приймає інтуїтивно, а не з тверезим розрахунком. Але з його працьовитістю, любов’ю до футбола ці недоліки не довговічні.
В. МАНИШЕВ.


ВЛАДИМИР ПИЛЬГУЙ
Мастера высшей лиги
«Физкультура и спорт» №3 (Москва, март 1972)


Еще никогда и никому из молодых футболистов так торжественно не передавали эстафету. Около двух десятков вратарей-ветеранов, представляющих все этапы становления и развития советской школы вратарей, собрались в редакции «Известий» чествовать своего выдающегося собрата Льва Ивановича Яшина. И вот, когда ответное слово было предоставлено виновнику торжества, он сказал:
— Тебе, Володя, я передаю ключи от динамовских ворот. Держи их крепко, чтобы никто не упрекнул меня в легкомыслии. И еще я хочу, чтобы ворота сборной снова защищал московский динамовец!..
— Трудная задача! — почти хором воскликнули ветераны. А Владимир Пильгуй, зардевшись и заикаясь, промолвил:
— Многие более достойные, чем я, пытались заменить Яшина, но потерпели неудачу. Однако это не отбило у меня охоты сыграть так, как Лев Иванович. Я буду стараться изо всех сил.
Надо отдать должное Пильгую: на такой ответ у него было право. Еще в Днепропетровске, где начиналась его спортивная карьера, он отличался от сверстников не только ярко выраженным талантом, но и страстным желанием постичь тайны вратарского мастерства; Иной раз столько тренировался, что от усталости дрожали и подгибались коленки. А все же — продолжал ловить мяч, бросаться за ним в углы, выбегать на перехваты.
Наблюдая за тренировкой Пильгуя, один из ветеранов днепропетровского футбола Николай Гутарев сказал мне:
— Молод еще, меры не знает. А вратарь-то всегда должен быть свеж. Иначе — беда!
Я понимал опасения Гутарева, но знал и другое. В тренировке молодого Пильгуя как бы отражались особенности современного футбола. Тут ведь вратарь восемьдесят минут кряду может простоять без дела, а в последние десять — три гола пропустить! И не по причине невысокой своей тактической или технической квалификации, нет. Причина тут другая — усталость от... безделья. Девятнадцатилетний же Пильгуй понимал, что и уставший вратарь должен сыграть надежно и четко. Для чего и стремился раз от разу преодолевать в тренировке так называемое «психическое торможение».
Эти качества (помноженные на талант) и позволили юному вратарю быстро обратить на себя внимание. Тем более что и мастерство его росло не по дням, а по часам. Так что и удивляться приглашению его в московское «Динамо», в общем-то, не приходилось. В команде думали о подготовке достойной смены Яшину и мой земляк не подвел столичных селекционеров. Трудно приходилось московским динамовцам в минувшем сезоне. Однако стараниями молодого вратаря и защитников команда по-прежнему была одной из самых скупых на пропущенные голы.


По характеру Владимира Пильгуя сангвиником не назовешь: он спокоен, собеседников неизменно выслушивает до конца, с вниманием, ничем не выдавая своего несогласия с ними; правоту своих суждений предпочитает доказывать делом либо корректной ссылкой на источники самые авторитетные, проверенные, так сказать, безупречной точности. Такой сдержанности, спокойствию можно только позавидовать.
А вот вратарь он — взрывной реакции! Одна беда у него только — возраст, двадцать три года. И мудрено ли, что молодому вратарю такой команды, как московское «Динамо», хочется выглядеть этаким бывалым бойцом, который и глазом не поведет, как бы остро и напряженно ни складывалась ситуация. Вот он и стремится сдержать себя, ни за что не показать, что душа его просто горит от жажды ринуться в водоворот событий и грудью закрыть амбразуру ворот! Но знает ли, что, угнетая естественные эмоции, тратит столько душевной энергии, что незаметно (и для себя, и для зрителей) как бы выключает нервные центры, контролирующие ход событий? И тогда одна за одной следуют ошибки и просчеты. Конечно, далеко не все они заканчиваются для «Динамо» голами. Но это дорого обходится Пильгую, ибо в последний момент ему поневоле приходится из простого делать сложное, действовать на пределе сил, рисковать головой в прямом смысле слова.
Много хороших игр провел Пильгуй и за «Динамо»», и за олимпийскую сборную. Однако все у него еще впереди. Я же приведу пример, иллюстрирующий сказанное ранее. Этот матч был сыгран на Центральном стадионе «Динамо» 8 октября прошлого года. Тбилисские динамовцы, стремясь обескуражить хозяев поля, с первых минут ринулись вперед. И нервный тон прошел по обороне москвичей. Один Пильгуй оставался невозмутимым. Казалось, его спокойствие должно передаться защитникам. Ан нет. Вот пробил по цели Хурцилава, затем Рехвиашвили. Но Пильгуй оба раза не шевельнулся даже, только проводил мяч глазами. И тогда даже неискушенному в тонкостях футбола зрителю стало ясно, что вратарь москвичей не готов к приему таких мячей.
Оборона хозяев поля, потеряв веру в своего вратаря, дрогнула. И вскоре гости повели в счете. Защитники и Пильгуй были лишь свидетелями того, как Мачаидзе, находясь в штрафной площади, переправил мяч в противоположный от вратаря угол. Зная возможности Пильгуя, можно сказать, что, если бы не показное это его спокойствие, он мог бы спасти ворота...
Сезон 1971 года позади. Владимир Пильгуй прочно вошел в состав олимпийской сборной, в списке 33 лучших стоит вместе с такими мастерами, как Евгений Рудаков и Виктор Банников. Так что, может быть, не стоило мне вспоминать о матче с тбилисским «Динамо»? Говорится ведь: кто старое помянет, тому глаз вон. Но говорят и так: кто старое забудет, тому оба глаза вон! Я же вспомнил о матче 8 октября только потому, что от души симпатизирую своему молодому земляку. Я ведь знаю: он — настоящий мастер. Но ему передал эстафету Яшин, и с него теперь спрос особый.
АЛЕКСЕЙ ЛЕОНТЬЕВ.


1 комментарий: